gaika: (Гайка)
Чтоб всем лучше работалось от выходных до выходных ;)

"Совсем рядом со школой находился мусоросжигательный завод. построили его здесь очень давно и за все это время ни разу не обновляли и не перестраивали, поэтому из его труб изо дня в день и из года в год валил густой, едкий и вонючий дым.


Когда на заводе чистили печи, то на школу и окрестные дома с небя падали серовато-белые хлопья пепла. <...>


Разумеется, перенос завода на другое место был запланирован давным-давно, но, как водится, об этом плане вспоминали только перед выборами. Потом выборы проходили, а завод оставался там же, где и прежде."



Узнаваемая ситуация... вот только откуда это - автор, название произведения? Ну или хотя бы место действия - Европа? Америки? Африка? Азия? Союз Нерушимый?
gaika: (Гайка грустный)


...Но когда святой Бернард стал проповедовать второй Крестовый поход, Конрад взял крест и отправился в путь вместе с войском, численностью 70 тысяч человек.

<... пропустим пару фраз о том, как войско терпело беды и лишения, в результате Конрад остался почти совсем один ...>

Все вместе они высадились возле Антиохии и осадили Дамаск, где Конрад проявил великое бесстрашие; про него рассказывали, будто он одним ударом отсек какому-то турку и голову и руку. Однако город крестоносцы взять не смогли, и, испытывая отвращение к вероломству и коварству жителей Святой земли, Конрад вернулся домой."
(Шарлотта М. Янг. История Германии. Рассказы тетушки Шарлотты)


Вот уж воистину какие отвратительные люди - эти жители Святой земли
gaika: (Default)

"Я набил рот картошкой с мясом и потянулся к телевизору.
По первой программе кто-то пилил на скрипке. Полюбовавшись некоторое время измученным лицом пильщика, я переключился. По второй программе плясала самодеятельность: взметывала пестрые юбки, грохотала каблуками, сводила и разводила руки и время от времени душераздирающе взвизгивала. Я снова набил рот картошкой и снова переключился. Здесь несколько пожилых людей сидели вокруг круглого стола и разговаривали. Речь шла о достигнутых рубежах, о решимости что-то где-то обеспечить, о больших работах по реконструкции чего-то железного…
Я жевал картошку, ставшую вдруг безвкусной, слушал и проникновенно про себя матерился. Телевизор! Блистательное чудо двадцатого нашего века! Поистине фантастический концентрат усилий, таланта, изобретательности десятков, сотен, тысяч великолепнейших умов нашего, моего времени! Для того, чтобы сейчас вот, вернувшись с работы, десятки миллионов усталых людей остервенело щелкали переключателями вместе со мной, не в силах решить поистине неразрешимую задачу: что выбрать? Вдохновенного пильщика? Или буйную потную толпу самодеятельных плясунов? Или этих унылых и косноязычных специалистов за круглым столом?"


А ведь всего через несколько лет очередное поколение читателей Стругацких без специального примечания даже не поймут этого пассажа с альтернативой из 3 программ, я уж не говорю о словосочетании "щелкать переключателем".


Дальше - больше )
gaika: (Default)
Пара цитат )

зы. Интересно, после первого прочтения, лет 10 назад, мне эта история помнилась по совсем другим моментам
gaika: (Гайка задумчивый)

"... Часто негура(туман) заставала вівці у полонині. У густій мряці, білій, як молоко, все пропадало: небо, гори, ліси, пастухи.
- Г-ей! - кликав Іван перед себе.
- Г-ей! - відзивалось глухо на його поклик, як з-під води, а звідки, де був той, що кричав,- невідомо.
Вівці сивим туманом котились попід ногами, а далі пропадали й вони. Іван йшов безпомічний, простягти руки перед собою, наче боявся на щось
наткнутись, і кликав: - Гей!...
- Де ти? - обзивалось вже ззаду - і Іван мусив ставати.
Стояв безпорадний, згублений у липкому тумані, і коли прикладав до уст трембіту, щоб обізватись, другий кінець трембіти розпливався у мряці, а здушений голос її, тут же на місці, падав йому під ноги. ...


(Михайло Коцюбинський,
"Тіні забутих предків")

gaika: (Гайка задумчивый)

"...Переходячи потік за потоком, минаючи хмурі ліси, де озивалась часом дзвінком корова або білиця сипала вниз під смереку об'їдки шишок, Іван піднімався все вище. Сонце починало пекти, і кам'яниста доріжка мулила ноги. Тепер вже хати попадалися рідше. Черемош простягся в долині, як срібна нитка, і шум його сюди не доходив. Ліси уступали місце гірським сіножатям, м'яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню жмутком червоної грані або блідим вінком невістульки. Вниз западалися боки гори у глибокі чорні ізвори, звідки родились холодні потоки, куди не ступала людська нога, де плекався тільки бурий ведмідь, страшний ворог маржини -- "вуйко". Вода попадалася рідше. Зате як припадав він до неї, коли знаходив потік, той холодний кришталь, що омивав десь жовті корні смерек і аж сюди приносив гомін лісів! Коло такого поточна якась добра душа лишала горнятко або коновочку гуслянки.

А стежка вела все далі, кудись у ломи, де гнили одна на одній голі колючі смереки, без кори й хвої, як кістяки. Пусто і дико було на тих лісових кладовищах, забутих богом й людьми, де лиш готури гутіли та вились гадюки. Тут була тиша, великий спокій природи, строгість і сум. За плечима в Івана росли вже гори і голубіли удалині. Орел здіймався з кам'яних шпиць, благословляючи їх широким розмахом крил, чулось холодне полонинське дихання, і розросталось небо. Замість лісів тепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, і мхи одягали камінь зеленим шовком. Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ. Вже синіми хмарами підпирали крайнебо буковинські верхи, оповились блакиттю близькі Синиці, Дземброня і Біла Кобила, курився Ігрець, колола небо гострим шпилем Говерля, і Чорногора важким своїм тілом давила землю.

Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою. Блакитне море збурених гір обляло Івана широким колом, і здавалось, що ті безконечні сині вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг.

Вітер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одно зливалось із диханням гір, і гордість обняла Іванову душу. Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк..."


"...Хмари все прибувають. Вони вже закрили півнеба, гасне далекий Бескид, і чорніє, і похмурніє в тінях, немов удівець, а полонина ще молодіє. І питається вітер тонко в воринні: "Чому ти ся бай не жениш, високий Бескиде?" -"Бо зелена полонинка за мене не піде",-- сумно зітхає Бескид. Блакитне небо замазалось сірим, море гір потемніло, полонина погасла, і отара овець повзе по ній, як сірий лишай. Холодний вітер розправля крила і б'є ними у груди попід кептар. Так трудно дихать, що хочеться обернутись до нього спиною. ..."


"... Вже третю добу сів на полонині дрібний мачкатий дощик. Закурились верхи, закуталось небо, і в сірій мряці пропали гори. Вівці ледве ходили, важкі, повні водою, як губка; одежа на вівчарях стала холодна й цупка. ..."


(Михайло Коцюбинський,
"Тіні забутих предків")

gaika: (Гайка грустный)
"Забудьте на минуту, что вы американец, и пораскиньте мозгами"
Милан Кундера. Бессмертие


Распечатаю, приклею на стенку и буду медитировать. Долгими летними белыми вечерами.
gaika: (Листик)

"Даже если Конституция и гарантирует свободу слова, законы, однако, карают за все, что может быть истолковано как подрыв государства. Но откуда нам знать , когда государство поднимет крик, что то или иное слово подрывает его?"


Милан Кундера
Книга смеха и забвения

Profile

gaika: (Default)
Gaika

March 2013

S M T W T F S
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 20th, 2017 10:37 pm
Powered by Dreamwidth Studios