Киев

Apr. 26th, 2011 01:16 pm
gaika: (Гайка недовольный)
Посмотри на фото Киева и пойми, что в Питере все не так плохо
Что-то высоток как-то дофига - это что-то с памятью моей стало или я давно в Киеве не была?

зы. пару минут тупила на фото с Майданом - Майдан искала.:)
gaika: (Гайка задумчивый)

"... Часто негура(туман) заставала вівці у полонині. У густій мряці, білій, як молоко, все пропадало: небо, гори, ліси, пастухи.
- Г-ей! - кликав Іван перед себе.
- Г-ей! - відзивалось глухо на його поклик, як з-під води, а звідки, де був той, що кричав,- невідомо.
Вівці сивим туманом котились попід ногами, а далі пропадали й вони. Іван йшов безпомічний, простягти руки перед собою, наче боявся на щось
наткнутись, і кликав: - Гей!...
- Де ти? - обзивалось вже ззаду - і Іван мусив ставати.
Стояв безпорадний, згублений у липкому тумані, і коли прикладав до уст трембіту, щоб обізватись, другий кінець трембіти розпливався у мряці, а здушений голос її, тут же на місці, падав йому під ноги. ...


(Михайло Коцюбинський,
"Тіні забутих предків")

gaika: (Гайка задумчивый)

"...Переходячи потік за потоком, минаючи хмурі ліси, де озивалась часом дзвінком корова або білиця сипала вниз під смереку об'їдки шишок, Іван піднімався все вище. Сонце починало пекти, і кам'яниста доріжка мулила ноги. Тепер вже хати попадалися рідше. Черемош простягся в долині, як срібна нитка, і шум його сюди не доходив. Ліси уступали місце гірським сіножатям, м'яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню жмутком червоної грані або блідим вінком невістульки. Вниз западалися боки гори у глибокі чорні ізвори, звідки родились холодні потоки, куди не ступала людська нога, де плекався тільки бурий ведмідь, страшний ворог маржини -- "вуйко". Вода попадалася рідше. Зате як припадав він до неї, коли знаходив потік, той холодний кришталь, що омивав десь жовті корні смерек і аж сюди приносив гомін лісів! Коло такого поточна якась добра душа лишала горнятко або коновочку гуслянки.

А стежка вела все далі, кудись у ломи, де гнили одна на одній голі колючі смереки, без кори й хвої, як кістяки. Пусто і дико було на тих лісових кладовищах, забутих богом й людьми, де лиш готури гутіли та вились гадюки. Тут була тиша, великий спокій природи, строгість і сум. За плечима в Івана росли вже гори і голубіли удалині. Орел здіймався з кам'яних шпиць, благословляючи їх широким розмахом крил, чулось холодне полонинське дихання, і розросталось небо. Замість лісів тепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, і мхи одягали камінь зеленим шовком. Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ. Вже синіми хмарами підпирали крайнебо буковинські верхи, оповились блакиттю близькі Синиці, Дземброня і Біла Кобила, курився Ігрець, колола небо гострим шпилем Говерля, і Чорногора важким своїм тілом давила землю.

Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою. Блакитне море збурених гір обляло Івана широким колом, і здавалось, що ті безконечні сині вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг.

Вітер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одно зливалось із диханням гір, і гордість обняла Іванову душу. Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк..."


"...Хмари все прибувають. Вони вже закрили півнеба, гасне далекий Бескид, і чорніє, і похмурніє в тінях, немов удівець, а полонина ще молодіє. І питається вітер тонко в воринні: "Чому ти ся бай не жениш, високий Бескиде?" -"Бо зелена полонинка за мене не піде",-- сумно зітхає Бескид. Блакитне небо замазалось сірим, море гір потемніло, полонина погасла, і отара овець повзе по ній, як сірий лишай. Холодний вітер розправля крила і б'є ними у груди попід кептар. Так трудно дихать, що хочеться обернутись до нього спиною. ..."


"... Вже третю добу сів на полонині дрібний мачкатий дощик. Закурились верхи, закуталось небо, і в сірій мряці пропали гори. Вівці ледве ходили, важкі, повні водою, як губка; одежа на вівчарях стала холодна й цупка. ..."


(Михайло Коцюбинський,
"Тіні забутих предків")

gaika: (Гайка мечтательный)
Вообще-то я не любитель плоскости на местности. Но иногда...
Иногда очень приятно оказаться на большом открытом пространстве, смотреть на море травы или лежать на земле и наблюдать за проплывающими над тобой облаками.
Очутиться в поле, но только не в таком, которое "поле, русское поле", а в таком, которое проезжаешь на поезде Киев-Львов ближе к финальной точке - холмистом и с немного выгоревшей травой.
Вот в таком:
фото не мое, взято здесь http://photofile.ru/default/do?id=10838354#sm
Туда даже не надо добираться полтора дня на поезде
Достаточно просто выехать из города
И направится в поселок с запоминающимся названием
Суоранда


ps. Я уже поняла, что написать, что фото не мое только в подсказке на картинку было технической ошибкой. Исправляю и дублирую: "фото не мое, взято здесь http://photofile.ru/default/do?id=10838354#sm"

gaika: (Гайка мечтательный)
Сегодня на редкость ясное и яркое небо, которое закат уже начинает красить во все цвета от темно-голубого через светлый, почти белый и розовато-золотистый до сиреневого. Есть даже этот непонятный "пепел розы", по крайней мере такой, каким я его себе представляла.
Настоящее зимнее предзакатное небо.
Серый дымчатый след от вылетевшего из позолоченного облака и исченувшего где-то в темно-голубом, уже за пределами видимости, самолета висит долго-долго и не тает - такое обычно случается только в мороз.
Где-то там, высоко в небе сегодня зима.
Может к нам спуститься наконец-то?

Profile

gaika: (Default)
Gaika

March 2013

S M T W T F S
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 20th, 2017 10:38 pm
Powered by Dreamwidth Studios